Не зважаючи на лавиноподібне падіння пам’ятників Леніну і антикомуністичне налаштування, дії українських ревілюціянтів 2014-го настільки нагадують кроки їхніх «революційних колег» з Росії 1917-го, що схоже, що вони навчалися і діють за «Кратким курсом истории КПСС».

Цар Микола ІІ «кривавий» - президент Янукович

14 травня 1896 р. на честь коронації останнього російського царя Миколи ІІ на Хотинському полі в надії отримати дармові продуктові пайки зібралися тисячі мешканців Москви, навколишніх сіл та містечок. Розуміючи, що подарунків на всіх не вистачить, москвичі вирішили піти на поле у ніч перед роздачею, аби зранку опинитись у перших рядах, і перші жертви з'явилися вже о третій годині ночі. Після початку роздачі пайків натовп кинувся до крамниць з продуктами; тих, хто падав затоптували в землю, багато загинуло, потрапивши в ями чи колодязі. За офіційними даними, через неймовірну тисняву загинуло близько 1400 чоловік, проте в реальності жертв було значно більше.

До складу подарунку, який так неймовірно хотіли отримати загиблі, входило півфунта ковбаси, сайка, трохи цукерок, горішків, пряники, а також емальована кружка. Внаслідок цієї події царя Миколу ІІ його революційні опоненти стали називати «Кривавим»…

Царем Микола ІІ виявився не дуже вдалим, його 20-річне царствування супроводжувалося «корупцією і політико-економічними кризами», внаслідок чого Російська імперія отримала поразки у Японській і І-ій Світовій війнах, пережила революцію у 1905 р. та не пережила у 1917-му...

2(15) березня 1917 р. Микола II, якого переконали, що цей крок є єдиною можливістю для «сплочения и единения всех сил народных», зрікся престолу. 8(21) березня 1917 р. Микола ІІ був заарештований у Царському Селі та відправлений в Тобольськ, а згодом у Єкатеринбург, де й був розстріляний більшовиками у ніч із 16 на 17 липня 1918 року.

За словами Керенського, коли він, міністр юстиції Тимчасового уряду, всього лише через 5 днів після зречення піднявся на трибуну Московської Ради, він був обсипаний градом вигуків з місця з вимогою страти Миколи II. Він писав у своїх спогадах: «Смертна кара Миколи Другого і відправлення його сім'ї з Олександрівського палацу в Петропавловську фортецю або Кронштадт – ось люті, іноді несамовиті вимоги сотень усіляких делегацій, депутацій і резолюцій, що були і пред'являли їх Тимчасовому уряду...»

Разом із «екс-імператором» були розстріляні: його дружина Олександра Федорівна, доньки Ольга, Тетяна, Марія, Анастасія, син Олексій, а також лейб-медик Євген Боткін, повар Іван Харитонов, камердинер Олексій Трупп, покоївка Анна Демидова.

Революціянтам не вдалося відразу вбити Олексія, дочок Миколи II, покоївку Демидову, доктора Боткіна. Пролунав крик Анастасії, покоївка Демидова піднялася на ноги, тривалий час залишався живий Олексій. Хтось із них був застрелений; уцілілі, за даними слідства, були добиті багнетом…

Більша частина революційних охоронців будинку Іпатьєва, де утримувалася родина Романових у Єкатеринбурзі, слідством характеризувалася як «розпропагандовані покидьки з середовища російського народу»…

21 лютого 2014 р. вкрай корумпований і нарідкість неефективний президент України Віктор Янукович підписав Угоду між владою та опозицією про врегулювання кризи в Україні. З боку опозиції угоду підписали лідери трьох опозиційних фракцій українського парламенту: Віталій Кличко, Арсеній Яценюк і Олег Тягнибок, а також засвідчили від Європейського Союзу глави МЗС Польщі Радослав Сікорський і Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр, а також голова департаменту континентальної Європи МЗС Франції Ерік Фурньє.

На момент підписання угоди Янукович (другий Віктор на президентській посаді після свого попередника Віктора Ющенка) мав усі можливості задіяти силовий сценарій, до якого його підштовхувало оточення і московські доброзичливці, і спробувати утримати свою владу затопивши Майдан у крові українських громадян. Але у нього таки вистачило розуму і совісті, а може просто забракло рішучості піти на цей злочинний крок.

Рахунок людських жертв не пішов на тисячі, і з’явилися підстави для врегулювання кризи...

Безпосередньо Януковичу угодою гарантувалося перебування на посаді президента до проведення дострокових виборів у грудні 2014 р. та звичайно ж «демократична» можливість брати участь у цих виборах. Після відведення військових формувань сторона опозиції відмовилася від виконання своєї частини домовленостей, 22 лютого переформатованим складом Верховної Ради було прийнято постанову про усунення Януковича з посади президента та оголошено у розшук за підозрою у масових вбивствах людей, дострокові вибори було перенесено на 25 травня 2014 р.

Революціянти

У історії партійної діяльності у Російської імперії спостерігається певна іронічна системність. До революції 1905 р. спостерігалося формування опозиційних до монархії політичних сил, переважно лівого спрямування. Відповідно, і сформувалися спочатку найбільш ліві, опозиційні партії. Після підписання Маніфесту 17 жовтня 1905 р. виникло багато центристських партій, об'єднувавших переважно представників інтелігенції, а також, у якості реакції на Маніфест виникають праві партії, консервативні і монархічні. Зникнення цих партії з історичної арени революційної Росії відбувалося певною мірою у прямо зворотному порядку: Лютнева революція змела правих, Жовтнева - центристів, потім настала черга і лівих…

Історичним фактом є і те, що найяскравіші, безстрашні і радикальні революційні лідери як правило насправді виявлялися провокаторами, як наприклад керівник робочої організації «Збори російських фабрично-заводських робітників м.Санкт-Петербурга» і організатор робочого страйку і масової ходи робочих до царя «Кривавої Неділі» 9(22) січня 1905 року, що закінчилися розстрілом робітників, і активізувавши громадянський супротив дали початок Першої російської революції Олексій Гапон, який у доповіді на ім'я директора Департаменту поліції Олексія Лопухіна писав, що не справа поліції – займатися створенням робочих організацій, «коли в неї і свого безпосереднього справи по горло» , і тому поліція повинна «як би відійти в сторону і поступитися місцем громадської самодіяльності».

Вбито було священика і «профспілкового лідера» О.Гапона у березні 1906 року групою бойовиків-есерів за звинуваченням «у співпраці з владою та зраду революції». Але вождь цих самих радикальних революціонерів або найбільш революційних радикалів – керівник бойової організації есерів Євно Азеф, організувавший більше 30 терористичних актів та здійснивший вбивства видних представників царського державного апарату, у т.ч. міністра внутрішніх справ і шефа корпусу жандармів Плеве, великого князя Сергія Олександровича, Петербурзького градоначальника фон дер Лауніца, головного військового прокурора Павлова, – теж був секретним агентом царської охранки і отримував за свою «діяльність» до 1000 рублів платні. Відомо також, що агентом царської охранки був і один з більшовицьких лідерів і навіть депутат Держдуми Роман Малиновський, а скільки було невідомих таких «полум’яних революціонерів», навіть, швидше за все, і сам «вождь народів» товариш Сталін...

Трійка революційних партій – найбільш активних після жовтневого заколоту 1917 р., як відомо, складалася есдеків (більшовиків та меншовиків), есерів (правих та лівих) та анархістів. Усі вони були знаними борцями за «світле майбутнє» і демократами – противниками монархістського абсолютизму, корупції та розкошів царського оточення і представників буржуазії.

І частина анархістів, підтримувавших більшовицьку «жовтневу революцію», і ліві есери, які підтримали більшовиків на ІІ Всеросійському з’їзді Рад, і, навіть колишні брати – меншовики, у подальшому, розстрілювалися, репресовувалися, заборонялися… тобто знищувалися будь-якими методами.

Розігнавши спочатку старі органи влади (Петроградську міську думу, Предпарламент, Центрофлот і сам Тимчасовий уряд), більшовики оголосили Ради єдиною законною владою. Після цього з санкції II Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів більшовики змогли переобрати ВЦВК, який за складом став в основному більшовицько-лівоесерівським, та обрати новий уряд (Раднарком). Бойкотуючи новий уряд есери та меншовики, відмовилися прийняти участь в роботі Раднаркому і тим самим допустили те, що його перший склад виявився на 100% більшовицьким.

Викликають цікавість цілий ряд запатентованих більшовиками методів боротьби за політичну монополію. Крім започаткованого ними нібито відкликання виборцями депутатів від інших партій, привертає увагу і такий метод боротьби за владу, як утворення у разі неможливості захопити більшість у якомусь органі, іншого, паралельного підконтрольного більшовикам органу з тією ж назвою, і оголошення його єдино законним. Зокрема у грудні 1917 року більшовики розкололи Всеросійський з'їзд Рад селянських депутатів, оголосивши єдиним законним З'їздом засідання його більшовицько- лівоесерівської частини. У січні 1918 року більшовики утворили паралельний есеро-меншовицькому Вікжелю залізничну профспілку Вікжедор.

Партію кадетів було оголошено поза законом і заборонено декретом Раднаркому від 28 листопада (12 грудня) 1917 року...

У ніч з 11 на 12 квітня 1918 р. більшовики та ліві есери під приводом боротьби з «анархо-бандитизмом» завдали «попереджуючий удар» та силою розігнали московських анархістів...

Есерівські союзники більшовиків після розгону проесеровскіх Рад на місцях, зрозуміли, що вони на черзі. Але більшовиками в липні 1918 року були придушені і лівоесерівське повстання в Москві, і підняті правими есерами повстання в Ярославлі , Рибінську і Муромі...

Більшовики з революційно налаштованих покидьків суспільства і наївних романтиків, а також обслуговуючих їх холуїв та професійних спеців (працювати то теж комусь треба було) на довгі роки «склепали» свою однопартійну систему. Ефективно працювати ця революційна система так і не навчилася, але пускати кров і тримати в страху народ, забезпечуючи тим самим ПОРЯДОК в країні, - змогла.

Отакого от добилися численні революціонери, демократи і борці з абсолютизмом…

Як поки що усі пам’ятають, і поки чергові революціонери не переписали історію під себе, Український Євромайдан-2013 виник як потужна акція громадського протесту проти зриву урядом Януковича-Азарова підписання угоди про Асоціацію з Євросоюзом та злочинного побиття мирних демонстрантів. Політиків, які намагалися очолити протестні процеси, навіть не пускали на Майдан, і вони змушені були організувати свій – на Європейській площі.

Жорсткі, тупі і незаконні дії влади об’єднали людей, і керівництву БЮТу, Свободи та Удару вдалося спочатку певним чином відновити свій авторитет, а потім і очолити Майдан. При цьому Яцeнюк, Kличкo, Tягнибoк фaктичнo iз caмoгo пoчaткy кoнфлiктy прикладали ycix зycиль для тoгo, щoб збepeгти «пoлiтичнy мoнoпoлiю» нa пpoтидiю Янyкoвичy тa «peгioнaлaм». Бoячиcь пoлiтичниx кoнкypeнтiв, ці лiдepи нe тiльки нe координували cвoї piшeння тa дiї iз iншими oпoнентами Пapтiї peгioнiв, aлe й кpoк зa кpoкoм «зaвaлювали» yci пoтeнцiйнi мoжливocтi для вpeгyлювaння пpoтиcтoяння, з метою використати ескалацію конфлікту у власних цілях.

Зрозумілим є те, що провокатори і прихильники «жорсткого сценарію» за спиною в Януковича були зацікавленими у ескалації конфлікту, з метою використання людських жертв для подальшої «зачистки» Майдану і репресій проти демократично і проєвропейськи налаштованих українських громадян по усій території України. У цих не вийшло…

Так само зацікавленими у цій ескалації конфлікту були і провокатори у середовищі опозиціонерів. І зараз не важливо, були вони безпринципними подонками, які намагалися використати людські жертви з метою активізації громадянського протесту та звинуваченні Януковича у загибелі людей, або російські агенти впливу, які за рахунок активізації протесту намагалися з іншого боку підштовхнути Януковича до розгону демонстрантів і після цього перетворити його на підконтрольного Росії диктатора на кшталт Лукашенка. А в цих вийшло…

Навряд чи ми точно дізнаємося і хто із оточення Януковича організовував силові провокації направлені на загибель людей, і хто цим займався в середовищі революціянтів… Але кров десятків українців на їхній совісті, не залежно від того, були вони свідомими провокаторами, чи просто подонками, які рвуться у вожді. І свою плату за це вони теж отримають, і не тільки у рублях у еквіваленті 30 срібників…

Дивно і сумно спостерігати, як Майдан із осереддя свідомих, розумних і інтелектуальних українських громадян, у якому у 2013-му я двічі брав участь, у 2014-му перетворився на агресивно налаштований натовп революцянтів, які вимагають репресій і продовження революційних дій..

Комічно виглядають дорослі дядьки, які вже після відведення силовиків і можливості розгорання військового протистояння шикуються у сотні, вряджаються у військові, мисливські чи охоронні маскарадні костюми і продовжують як у дитинстві гратися у «войнушку»… На жаль, вони у своєму революційному запалі не бачать того, що вже своєю поведінкою більше нагадують «тітушок», що не так давно гуртувалися у Маріїнському парку і вимагали покарання тих, хто не з ними…

Патентоване ноу-хау регіоналів – «тітушки», тобто кріміналізована молодь «спортивного типу», яку використовували, щоб залякувати активістів і простих громадян, якось непомітно перейшла до «демократів» і «патріотів», з тією лише різницею, що замість спортивного одягу «євротітушки» краще розмовляють українською і більше полюбляють рядитися у щось воєнізоване…

Проглядаються цікаві аналогії у діях нових УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ ІЗ БІЛЬШОВИСЬКИМИ ЗАМАШКАМИ і у намаганні заборонити «під шумок» компартію і партію регіонів, ну і далі як піде… І у спробах відкликання неугодних депутатів, і проголошенням непередбачених ніякими законами України посад на кшталт «в.о. президента», чи паралельних незаконних органів влади, незалежно від того, що вони називаються «народними ражами» та «виконкомами», а ні «робочими радами» та «совнаркомами»… і у створенні власних збройних формувань, яка різниця, що вони тепер «правий сектор» чи «самооборона» замість «червоної гвардії»… і намагання швиденько когось репресувати за звинуваченням «у співпраці з владою та зраду революції»…

Диву дивуєшся, коли нібито нормальні мужики-«афганці», які своїми тілами закривали громадян України від «яструбів» Януковича, тепер на повному серйозі заявляють про те, що вони мають бути міністрами або іншим чином контролювати роботу органів державної влади, не розуміючи, що тим самим дуже нагадують наближених до тіла Януковича і його компанії холуїв або повій, які теж вимагали і отримували посади за свої подвиги на інших полях баталій…

Хоча з іншого боку усе закономірно, вони ж брали участь у штурмі «Зимнього»…

Дзвоник у двері

– Мы к вам, профессор, – заговорил тот из них, у кого на голове возвышалась на четверть аршина копна густейших вьющихся волос, – вот по какому делу…

– Вы, господа, напрасно ходите без калош в такую погоду, – перебил его наставительно Филипп Филиппович, – во-первых, вы простудитесь, а, во-вторых, вы наследили мне на коврах, а все ковры у меня персидские.

Тот, с копной, умолк и все четверо в изумлении уставились на Филиппа Филипповича. Молчание продолжалось несколько секунд и прервал его лишь стук пальцев Филиппа Филипповича по расписному деревянному блюду на столе.

– Во-первых, мы не господа, – молвил, наконец, самый юный из четверых, персикового вида.

– Во-первых, – перебил его Филипп Филиппович, – вы мужчина или женщина?

Четверо вновь смолкли и открыли рты. На этот раз опомнился первый тот, с копной.

– Какая разница, товарищ? – спросил он горделиво.

– Я – женщина, – признался персиковый юноша в кожаной куртке и сильно покраснел. Вслед за ним покраснел почему-то густейшим образом один из вошедших – блондин в папахе.

– В таком случае вы можете оставаться в кепке, а вас, милостивый государь, прошу снять ваш головной убор, – внушительно сказал Филипп Филиппович.

– Я вам не милостивый государь, – резко заявил блондин, снимая папаху.

– Мы пришли к вам, – вновь начал чёрный с копной.

– Прежде всего – кто это мы?

– Мы – новое домоуправление нашего дома, – в сдержанной ярости заговорил чёрный. – Я – Швондер, она – Вяземская, он – товарищ Пеструхин и Шаровкин. И вот мы…

– Это вас вселили в квартиру Фёдора Павловича Саблина?

– Нас, – ответил Швондер.

– Боже, пропал калабуховский дом! – в отчаянии воскликнул Филипп Филиппович и всплеснул руками.

– Что вы, профессор, смеётесь?

– Какое там смеюсь?! Я в полном отчаянии, – крикнул Филипп Филиппович, – что же теперь будет с паровым отоплением?

– Вы издеваетесь, профессор Преображенский?

– По какому делу вы пришли ко мне? Говорите как можно скорее, я сейчас иду обедать.

– Мы, управление дома, – с ненавистью заговорил Швондер, – пришли к вам после общего собрания жильцов нашего дома, на котором стоял вопрос об уплотнении квартир дома…

– Кто на ком стоял? – крикнул Филипп Филиппович, – потрудитесь излагать ваши мысли яснее.

– Вопрос стоял об уплотнении.

– Довольно! Я понял! Вам известно, что постановлением 12 сего августа моя квартира освобождена от каких бы то ни было уплотнений и переселений?

– Известно, – ответил Швондер, – но общее собрание, рассмотрев ваш вопрос, пришло к заключению, что в общем и целом вы занимаете чрезмерную площадь. Совершенно чрезмерную. Вы один живёте в семи комнатах.

– Я один живу и работаю в семи комнатах, – ответил Филипп Филиппович, – и желал бы иметь восьмую. Она мне необходима под библиотеку.

Четверо онемели.

– Восьмую! Э-хе-хе, – проговорил блондин, лишённый головного убора, однако, это здорово.

– Это неописуемо! – воскликнул юноша, оказавшийся женщиной.

– У меня приёмная – заметьте – она же библиотека, столовая, мой кабинет – 3. Смотровая – 4. Операционная – 5. Моя спальня – 6 и комната прислуги – 7. В общем, не хватает… Да, впрочем, это неважно. Моя квартира свободна, и разговору конец. Могу я идти обедать?

– Извиняюсь, – сказал четвёртый, похожий на крепкого жука.

– Извиняюсь, – перебил его Швондер, – вот именно по поводу столовой и смотровой мы и пришли поговорить. Общее собрание просит вас добровольно, в порядке трудовой дисциплины, отказаться от столовой. Столовых нет ни у кого в Москве.

– Даже у Айседоры Дункан, – звонко крикнула женщина.

С Филиппом Филипповичем что-то сделалось, вследствие чего его лицо нежно побагровело и он не произнёс ни одного звука, выжидая, что будет дальше.

– И от смотровой также, – продолжал Швондер, – смотровую прекрасно можно соединить с кабинетом.

– Угу, – молвил Филипп Филиппович каким-то странным голосом, – а где же я должен принимать пищу?

– В спальне, – хором ответили все четверо.

Багровость Филиппа Филипповича приняла несколько сероватый оттенок.

– В спальне принимать пищу, – заговорил он слегка придушенным голосом, – в смотровой читать, в приёмной одеваться, оперировать в комнате прислуги, а в столовой осматривать. Очень возможно, что Айседора Дункан так и делает. Может быть, она в кабинете обедает, а кроликов режет в ванной. Может быть. Но я не Айседора Дункан!.. – вдруг рявкнул он и багровость его стала жёлтой. – Я буду обедать в столовой, а оперировать в операционной! Передайте это общему собранию и покорнейше вас прошу вернуться к вашим делам, а мне предоставить возможность принять пищу там, где её принимают все нормальные люди, то-есть в столовой, а не в передней и не в детской.

– Тогда, профессор, ввиду вашего упорного противодействия, – сказал взволнованный Швондер, – мы подадим на вас жалобу в высшие инстанции.

– Ага, – молвил Филипп Филиппович, – так? – И голос его принял подозрительно вежливый оттенок, – одну минуточку попрошу вас подождать.

«Вот это парень, – в восторге подумал пёс, – весь в меня. Ох, тяпнет он их сейчас, ох, тяпнет. Не знаю ещё – каким способом, но так тяпнет…

Бей их! Этого голенастого взять сейчас повыше сапога за подколенное сухожилие… Р-р-р…»

Филипп Филиппович, стукнув, снял трубку с телефона и сказал в неё так:

– Пожалуйста… Да… Благодарю вас. Петра Александровича попросите, пожалуйста. Профессор Преображенский. Пётр Александрович? Очень рад, что вас застал. Благодарю вас, здоров. Пётр Александрович, ваша операция отменяется. Что? Совсем отменяется. Равно, как и все остальные операции.

Вот почему: я прекращаю работу в Москве и вообще в России… Сейчас ко мне вошли четверо, из них одна женщина, переодетая мужчиной, и двое вооружённых револьверами и терроризировали меня в квартире с целью отнять часть её.

– Позвольте, профессор, – начал Швондер, меняясь в лице.

– Извините… У меня нет возможности повторить всё, что они говорили. Я не охотник до бессмыслиц. Достаточно сказать, что они предложили мне отказаться от моей смотровой, другими словами, поставили меня в необходимость оперировать вас там, где я до сих пор резал кроликов. В таких условиях я не только не могу, но и не имею права работать. Поэтому я прекращаю деятельность, закрываю квартиру и уезжаю в Сочи. Ключи могу передать Швондеру. Пусть он оперирует.

Четверо застыли. Снег таял у них на сапогах.

– Что же делать… Мне самому очень неприятно… Как? О, нет, Пётр Александрович! О нет. Больше я так не согласен. Терпение моё лопнуло. Это уже второй случай с августа месяца. Как? Гм… Как угодно. Хотя бы. Но только одно условие: кем угодно, когда угодно, что угодно, но чтобы это была такая бумажка, при наличии которой ни Швондер, ни кто-либо другой не мог бы даже подойти к двери моей квартиры. Окончательная бумажка. Фактическая. Настоящая! Броня. Чтобы моё имя даже не упоминалось. Кончено. Я для них умер. Да, да. Пожалуйста. Кем? Ага… Ну, это другое дело. Ага… Хорошо. Сейчас передаю трубку. Будьте любезны, – змеиным голосом обратился Филипп Филиппович к Швондеру, – сейчас с вами будут говорить.

– Позвольте, профессор, – сказал Швондер, то вспыхивая, то угасая, вы извратили наши слова.

– Попрошу вас не употреблять таких выражений.

Швондер растерянно взял трубку и молвил:

– Я слушаю. Да… Председатель домкома… Мы же действовали по правилам… Так у профессора и так совершенно исключительное положение…

Мы знаем об его работах… Целых пять комнат хотели оставить ему… Ну, хорошо… Раз так… Хорошо…

Совершенно красный, он повесил трубку и повернулся.

«Как оплевал! Ну и парень!» – восхищённо подумал пёс, – «что он, слово, что ли, такое знает? Ну теперь можете меня бить – как хотите, а я отсюда не уйду.

Трое, открыв рты, смотрели на оплёванного Швондера.

– Это какой-то позор! – несмело вымолвил тот.

– Если бы сейчас была дискуссия, – начала женщина, волнуясь и загораясь румянцем, – я бы доказала Петру Александровичу…

– Виноват, вы не сию минуту хотите открыть эту дискуссию? – вежливо спросил Филипп Филиппович.

Глаза женщины загорелись.

– Я понимаю вашу иронию, профессор, мы сейчас уйдём… Только я, как заведующий культотделом дома…

– За-ве-дующая, – поправил её Филипп Филиппович.

– Хочу предложить вам, – тут женщина из-за пазухи вытащила несколько ярких и мокрых от снега журналов, – взять несколько журналов в пользу детей Германии. По полтиннику штука.

– Нет, не возьму, – кратко ответил Филипп Филиппович, покосившись на журналы.

Совершенное изумление выразилось на лицах, а женщина покрылась клюквенным налётом.

– Почему же вы отказываетесь?

– Не хочу.

– Вы не сочувствуете детям Германии?

– Сочувствую.

– Жалеете по полтиннику?

– Нет.

– Так почему же?

– Не хочу.

Помолчали.

– Знаете ли, профессор, – заговорила девушка, тяжело вздохнув, – если бы вы не были европейским светилом, и за вас не заступались бы самым возмутительным образом (блондин дёрнул её за край куртки, но она отмахнулась) лица, которых, я уверена, мы ещё разъясним, вас следовало бы арестовать.

– А за что? – с любопытством спросил Филипп Филиппович.

– Вы ненавистник пролетариата! – гордо сказала женщина.

– Да, я не люблю пролетариата, – печально согласился Филипп Филиппович и нажал кнопку. Где-то прозвенело. Открылась дверь в коридор.

– Зина, – крикнул Филипп Филиппович, – подавай обед. Вы позволите, господа?

Четверо молча вышли из кабинета, молча прошли приёмную, молча переднюю и слышно было, как за ними закрылась тяжело и звучно парадная дверь.

На жаль

На жаль, акції національного протесту 2013-2014 рр. таки завершилися революцією, а не еволюцією.

Чому на жаль? І чому таки революцією? Бо якби опозиція виконала свої зобов’язання, і передача влади відбулася після реально демократичних виборів новообраному Президенту. Усе було б так собі – демократичненько, пристойненько і перспективненько… Навіть якщо б Янукович до цього часу сидів у під домашнім арештом у своєму «Межигір’ї», або як кандидат у президенти брав участь у виборчій кампанії… Виграв – працюй, але по закону, програв – приєднуйся до клубу екс-президентів: Л.Кравчука, Л.Кучми, В.Ющенка… І розповідай як класно б і ефективно ти робив би на чийомусь місті, де колись сидів ти сам.

Революції, тобто незаконного захоплення влади, не відбулося б, і демократичні європейські перспективи України проглядалися б навіть більш чітко ніж зараз за парою революційно-майданної ейфорії… Це в принципі і є демократія, і європейські цінності…

А стосовно відповідальності щодо загибелі людей, то скоріше за все Янукович має до неї таке саме відношення, як Кучма до Гонгадзе. Просто дуже хотіли наші російські брати та їхні прислужники всередині української влади і опозиції зробити його крайнім. Зробили…

Крав – да! Корупцію розвів – да! Неефективний президент – да! Так як і Тимошенко здавав національні інтереси росіянам – да! А вбивця – навряд, бо інакше б Майдан за його наказом розстріляли бойовими патронами і розкатали б танками…

Щодо ж новоявлених революційних солдатів і матросів, то їм варто порадити не тільки записуватися у сотні самооборони, «правий сектор», «свободу», «удар» чи «бют», а ще й не забути пообв’язуватися кулеметними стрічками для пущого форсу і навчитися курити самокрутки із махорки… А також почитати класичну роботу «Как нам реорганизовать рабкрин» свого папєрєдника В.Леніна, пам’ятники якому вони валять, але революційну справу продовжують… Бо при усіх намаганнях створити органи революційного контролю із часом вони теж зайдуть у глухий кут і визнають, що «несомненно, что Рабкрин представляет для нас громадную трудность и что трудность эта до сих пор не решена...»

Четверо на порозі

Як четверо на порозі у професора Преображенського перед українським суспільством постала примара революції 1917 року…

Тупих і непрофесійних бандюків у владі і тітушек на вулиці Януковича намагаються замінити такими ж самими непрофесійними вождями і євротітушками…

Якось не доходить до великих політиків і широкого загалу, що «технічний» уряд не те саме, що коаліційний. І урядовців варто призначати не за логікою близькості до тіла вождя чи уподобання натовпу навіть і на Майдані, а за можливістю якісної професійної діяльності…

Нема розуміння того, що заміна проросійських урядовців диктаторського типу проукраїнськими балаболами із тими ж самими диктаторськими замашками ні до чого позитивного не призведе. Незадоволеність неефективністю економічної політики буде супроводжуватися посиленням реакції, так само, як було і при Януковичу… тільки під українськими гаслами…

Патріотичним українським революціянтам із короткою пам’яттю варто згадати, що ні Гітлер, ні Сталін, ні Муссоліні не були антипатріотами, їхня диктатура і злочини будувалися на патріотичних гаслах, але чи варто питати якою ціною заплатили їхні країни за таку «патріотичну диктатуру»?

На президентських виборах у Білорусі 1994 року нинішній бацька Лукашенко також виступав у якості патріота і борця із корупцією та диктатурою. Він навіть опублікував статтю «Диктатура: білоруський варіант?» («Народна газета», 25.03.1991 р.) та був головою створеної для вивчення комерційних структур при владі Тимчасової комісії по боротьбі з корупцією Верховної Ради Республіки Білорусь… Чим закінчилися його полум’яні промови на ділі також відомо…

Ну не люблю я революціонерів, так само професор Преображенський пролетаріат…

Справжній європейське майбутнє для України можна побудувати лише за умов дотримання законів демократії та ринкової економіки, без усіляких заборон партій, зачисток людей за партійним принципом та інших проявів «революційної доцільності»…

Як же знов не згадати Булгакова:

– Нет, – совершенно уверенно возразил Филипп Филиппович, – нет. Вы первый, дорогой Иван Арнольдович, воздержитесь от употребления самого этого слова. Это – мираж, дым, фикция, – Филипп Филиппович широко растопырил короткие пальцы, отчего две тени, похожие на черепах, заёрзали по скатерти. – Что такое эта ваша разруха? Старуха с клюкой? Ведьма, которая выбила все стёкла, потушила все лампы? Да её вовсе и не существует. Что вы подразумеваете под этим словом? – яростно спросил Филипп Филиппович у несчастной картонной утки, висящей кверху ногами рядом с буфетом, и сам же ответил за неё. – Это вот что: если я, вместо того, чтобы оперировать каждый вечер, начну у себя в квартире петь хором, у меня настанет разруха. Если я, входя в уборную, начну, извините за выражение, мочиться мимо унитаза и то же самое будут делать Зина и Дарья Петровна, в уборной начнётся разруха. Следовательно, разруха не в клозетах, а в головах. Значит, когда эти баритоны кричат «бей разруху!» – я смеюсь. (Лицо Филиппа Филипповича перекосило так, что тяпнутый открыл рот). Клянусь вам, мне смешно! Это означает, что каждый из них должен лупить себя по затылку! И вот, когда он вылупит из себя всякие галлюцинации и займётся чисткой сараев – прямым своим делом, – разруха исчезнет сама собой. Двум богам служить нельзя! Невозможно в одно и то же время подметать трамвайные пути и устраивать судьбы каких-то испанских оборванцев! Это никому не удаётся, доктор, и тем более – людям, которые, вообще отстав в развитии от европейцев лет на 200, до сих пор ещё не совсем уверенно застёгивают свои собственные штаны!

Я сумніваюся, що українські революціянти 2014 р. навчаться «лупити себе по потилиці», але зашкодити їм співаючи навіть український гімн довести Україну до розрухи нам усім варто спробувати… Це і є справжній український патріотизм… Бо ми ж, на відміну від професора не зможемо піднімати потенцію революційним бонзам, тому їхній захист нам точно не гарантований…

І Угода про євроасоціацію повинна бути підписано у найкоротші терміни. Бо інакше чого ж ми усі добилися? І за що гинули люди?