За Національною гвардією має бути відновлено і статус Служби національної безпеки України, – вважає заступник голови Української Народної Партії, голова Миколаївської обласної організації УНП Олексій Мірошниченко, автор ряду наукових праць та публікації з питань забезпечення національної та економічної безпеки України.

13 березня 2014 року Верховною Радою України у зв’язку із обумовленою російською агресією кризовою ситуацією було відновлено Національну гвардію України, яку було утворено у 1991 у році відповідно до Закону України «Про Національну гвардію України» від 04.11.1991 р. та розформовано у 2000 році відповідно до Закону України «Про розформування Національної гвардії України» від 11.01.2000 р.

Переформатування у 2000 році Національної гвардії України у Внутрішні війська шляхом передачі особового складу, військової техніки, озброєннь, фондів та іншого майна з'єднань, частин, закладів і установ Національної гвардії України «у встановленому порядку відповідно до внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України та Збройних Сил України без збільшення їх загальної чисельності» певною мірою було обумовлено й тим, що нашого «східного сусіда» та його внутрішньоукраїнських прислужників дратувала наявність у офіційних документах та назвах адміністративних органів України терміну «національна», що безпосередньо стосується і Служби безпеки.

Після ухвалення 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України виникла об’єктивна потреба у реорганізації структури державного управління, в тому числі і в напрямі забезпечення національної безпеки. Одними з перших кроків у цьому напрямі стало включення до складу утвореного 18 квітня 1991 р. Кабінету Міністрів УРСР голови КДБ УРСР та введення у червні 1991 року посади Державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій.

Після прийняття 24 серпня 1991 року постанови «Про проголошення незалежності України» Верховна Рада України 20 вересня 1991 року, виходячи з «необхідності негайної реформи колишньої союзно-республіканської системи органів державної безпеки», спираючись на напрацювання постійної Комісії Верховної ради з питань оборони і державної безпеки, Комісії Верховної ради по реорганізації органів державної безпеки України та створеної наказом Голови КДБ УРСР від 28.08.1991 р. №37 комісії з розроблення Концепції органів державної безпеки України, ухвалила постанову «Про створення Служби національної безпеки України», що поклало початок формування комплексної системи національної безпеки України та правової бази її функціонування. Основним колегіальним дорадчим органом у галузі національної безпеки на той час стала створена в листопаді 1991 року Рада Служби національної безпеки України.

Служба безпеки втратила статус «національної» починаючи з 1992 року, у березні Верховною Радою було прийнято Закон України «Про Службу безпеки України», яким статус СБУ було визначено як «державного правоохоронного органу спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України», до завдань якого відносяться «захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці» та «попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України».

При цьому варто зазначити, що словосполучення «національна безпека» не передбачає захисту інтересів окремої національності. І навіть його історичним походженням, оскільки пріоритет використання терміну «національна безпека» як сукупності умов, що надійно забезпечують національний суверенітет, захист стратегічних інтересів і повноцінний розвиток суспільства, життя та здоров’я усіх його громадян, належить у 1904 році президенту Т. Рузвельту, і важко звинуватити Сполучені Штати Америки у відстоюванні інтересів представників якоїсь однієї національності.

Щодо ж використання у цьому плані терміну «державна безпека», то варто погодитися з тим, що «підміняти національну безпеку державною і навпаки неприпустимо, оскільки перше поняття є більш загальним, родовим, а друге – часне, видове». У цьому плані перший секретар РНБО України Володимир Горбулін, розглядаючи проблему об’єктивного існування на різних етапах суспільного розвитку «ножиць» між національними інтересами, підґрунтя яких повинно становити життєво важливі інтереси особистості і суспільства, й державними інтересами, тобто інституціональними інтересами політичної влади суспільства, зазначає, що «розв’язання цієї наукової і практичної проблеми особливо ускладнюється для України, що як держава-нація досі не змогла створити політичні умови для врегулювання дії держави та громадянського суспільства» [2, с.15].

Розглядаючи взаємовідносини таких понять як народ, нація, держава варто навести точку зору американського політолога К. Дейча, який визначає націю як «народ, що володіє державою», та позицію сучасних російських дослідників А. Прохожаева, А. Возженикова та ін. відносно того, що «без держави нації немає і бути не може», при тому, що «історії не відомо жодної моноетнічної нації».

У цьому плані більше «повезло» Раді національної безпеки і оборони України, що скоріше за все обумовлено традиційністю використання такого словосполучення у назві відповідних структур інших країн – Рада національної безпеки Японії, Рада національної безпеки Ізраїлю тощо.

У липні 1992 році Указом Президента України Леоніда Кравчука було утворено Раду національної безпеки України – консультативно-дорадчий орган у системі державної виконавчої влади при Президентові України, головним завданням якого була «підготовка пропозицій та проектів рішень Президента України щодо реалізації політики у сфері захисту національних інтересів та забезпечення національної безпеки України».

У серпні 1994 р. Указом Президента України Леоніда Кучми було змінено роль РНБ у системі національної безпеки України, вона стала «колегіальним органом при Президентові України, який здійснює організаційно-координаційну діяльність в галузі забезпечення національної безпеки», завданнями якого були «організація міжвідомчої взаємодії та координація зусиль органів державної виконавчої влади в сфері забезпечення національної безпеки».

У серпні 1996 року відповідно до ст.107 прийнятої 28 червня 1996 року Конституції України на зміну РНБ Указом Президента було утворено Раду національної безпеки і оборони України, яка отримала статус «координаційного органу з питань національної безпеки і оборони при Президентові України».

Функції, компетенція, склад, структура і порядок функціонування РНБО визначаються прийнятим Верховною Радою 5 березня 1998 року Законом України «Про Раду національної безпеки України», яким до її функцій відносяться: внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час; координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Наступним етапом процесу формування системи національної безпеки було схвалення 16 січня 1997 року Верховною Радою Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, що до прийняття у 2003 році відповідного закону мала рекомендаційний характер для органів виконавчої влади, які беруть участь у забезпеченні національної безпеки, і якою визначалися національні інтереси України, загрози національній безпеці України. основні принципи та напрями державної політики національної безпеки України та систему її забезпечення.

У червні 2003 року Верховною Радою України було прийнято закон «Про основи національної безпеки України», який «визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності».

12 лютого 2007 року Указом Президента Віктора Ющенка було затверджено Стратегію національної безпеки України, головною метою якої, за визначенням, є «забезпечення такого рівня національної безпеки, який би гарантував поступальний розвиток України, її конкурентоспроможність, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторитету Української держави у сучасному світі».

Указом Президента України Віктора Януковича від 8 червня 2012 року у зв’язку з тим, що «ухвалена вперше у 2007 році Стратегія національної безпеки України не стала керівним документом для практичної діяльності органів державної влади, чому завадили їхня зосередженість на досягненні короткострокових політичних і економічних цілей, нехтування потребами стратегічного розвитку суспільства і держави. Внаслідок цього посилилися загрози національній безпеці, послабилася спроможність України захищати свої національні інтереси» і «налагодження взаємодії між Президентом України, урядом і парламентом після президентських виборів 2010 року створює умови для глибоких трансформацій усіх сфер суспільного життя на основі Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», було затверджено «нову редакцію Стратегії національної безпеки України», яка «відповідно до законодавства визначає загальні принципи, пріоритетні цілі, завдання і механізми захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз».

Тобто незважаючи на усі перетрубації на рівні РНБО доцільність використання словосполучення «національна безпека» під сумнів не ставилася.

Декларацією про державний суверенітет України та Конституцією України визначається, що «громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України» і «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».

Законом України «Про основи національної безпеки України» національна безпека визначається як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенціальних загроз національним інтересам. При цьому національними інтересами визнаються «життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток, а під загрозами національній безпеці розуміються наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.

На нашу думку, метою державної політики, повинно бути не намагання задовольнити окремі потреби представників усіх народів і національностей, що проживають в Україні, а формування відчуття належності до єдиної української нації в усіх громадян України, незалежно від їх національних, культурних та ін. відмінностей, та реалізація її інтересів (що зокрема знайшло своє підтвердження і внаслідок російської військової агресії). Як свого часу зазначив колишній перший голова СНБУ-СБУ Євген Марчук, стратегія національної безпеки «має сприяти психологічному єднанню нації навколо всім зрозумілих та суспільно значущих завдань, тобто бути суттєвим елементом національної ідеї, сприяти національній злагоді».

І у цьому плані доцільним кроком було б повернення СБУ її першої назви – Служба національної безпеки України, - зазначив наприкінці Олексій Мірошниченко.